Це острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу — води Японського та Східнокитайського морів, а з півночі — Охотське море. Японський архіпелаг простягнувся дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, а також понад 3 тисяч дрібних островів.
Її культура
Культура Японії має велику кількість культурних надбань. Серед них прекрасні зразки образотворчого мистецтва давнини, шедеври архітектури і скульптури, світові пам'ятники японської поезії, літератури та драматургії, пам'ятки садового будівництва тощо. Поряд з ними існує багата спадщина японської культури релігійної та філософської думки, так званих культурних надбань.
В острівній Японії сформувалися один народ, одна мова і одна культура. Основи цієї гомогенності були закладені в період Едо (1603 — 1867), коли країна проводила політику ізоляції від Заходу. Після реставрації Мейдзі 1868 року розпочалось свідоме будівництво японської національної держави, що сприяло уніфікації культури. Зокрема була проведена стандартизація японської мови, впроваджено єдину загальнонаціональну освітню і податкову системи, встановлено державну релігію синто, запроваджено військову повинність і створено єдину політичну систему цінностей на чолі з Імператором, символом нації. Ці заходи сприяли появі гомогенного національно-культурного простору. Його подальшій еволюції сприяв розвиток японської освіти та засобів масової інформації.
Незважаючи на формальну гомогенність японської культури, вона має об'єктивні умови для розвитку гетерогенного культурного простору. Його існування пов'язане із географічними особливостями країни. Японські острови пролягають у різних кліматичних поясах — від помірного до субтропічного, а населені райони розділені між собою високими горами. Різноманітність природних умов сприяла існуванню економічної і культурної регіональної диференціації. В часи, коли не існувало японської національної держави, а сама Японія поділялася на сотні удільних володінь, культурна гетерогенність була нормою. Мешканці Японського архіпелагу мали різні регіональні мови і були носіями радше регіональної, а не загальнонаціональної, свідомості.
Крім гетерогенності регіональних культур, що сприймаються в новітню добу як субкультури загальнонаціональної японської культури, в Японії існує гетерогенність соціальних культур. Вона пов'язана із явищем суспільної диференціації. Культури різних соціальних класів умовно поділяють на дві групи: консервативну самурайсько-селянську та ліберальну купецько-міщанську. Представниками першої вважаються політики, адміністратори, працівники фірм, викладачі, а представниками другої — інженери, голови підприємців, ремісники, учні тощо.
Левова частка японських культурних надбань є результатом розвитку імпортованих з закордону ідей, а не еволюції оригінальних японських концепцій. Так, у 4 столітті з материка до Японії проникла техніка обробки металів, сільське господарство і скотарство. У 7 столітті японці прийняли китайський буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічну писемність, планування міст, адміністративний апарат тощо. У 16 столітті в країні поширилося християнство і вогнепальна зброя, а у 19 столітті — різноманітні надбання західної цивілізації, від системи управління до музики і живопису. Після Другої світової війни джерелом наукових, технічних і культурних ідей для японського суспільство залишається США. Більшість імпортованих концепцій та ноу-хау традиційно японізується — іноземна форма наповнюється місцевим змістом. Саме японізація запозичень, а не просте копіювання, є характерною рисою японської культури.
Отже в культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.
Література
Ілюстрація Тоси Міцуокі (1617—1691) до 20 тому «Повість про Ґендзі».
Стародавність
До 8 століття, період Нара.
Семмьо — імператорські укази (едикти), жанр ранньої японської літератури, що появився у 7 столітті н. е.
Семмьо писалися як японською та китайською мовами. Останні поділялися на два види:
- сьосьо — письмові імператорські укази, які складалися колективом відповідних чиновників і лише затверджувалися самим імператором
- тьокусі — повеління, написані імператором власноруч, які спалювалися після виголошення їхнього змісту.
За доби хейан і пізніше імператорські укази записувалися виключно китайською мовою офіційно-ділового стилю, а тому, на думку, фахівців, вже «не мали прямого зв'язку з художньою чи обрядово-культурною сферою японської культури».
До жанру художньої літератури семмьо відносять в першу чергу через їх міфопоетичний стиль, а також через численні риторичні прикраси, метафори, синтаксичні паралелелізми, синонімічні повтори тощо. Характерною для семмьо є ритміко-мелодійна структура окремих фрашментів чи указів в цілому.
Тематика семмьо була різноманітною: вступ нового імератора на трон, свята, призначення на посади, дарування титулів, покарання, попередження заколотникам тощо.
Ва́ка або (яп. 【和歌】, わか, «японська пісня») — жанр японської літератури, різновид японської автентичної поезії японською мовою, що протиставлялася канші — поезії класичною китайською мовою. У широкому сенсі — загальна назва усіх типів японських віршів: довгих (чьока), коротких (танка), заголовних (седока), фрагментарних (катаута) та інших. У вузькому сенсі — стандартний короткий вірш (танка), що має 31 склад. У період Нара цей тип поезії позначався ієрогліфами 【倭歌】 або 【倭詩】 й називався яма́то-ута́ (やまとうた) — «яматоська пісня»; словом «вака» позначали тільки вірш-відповідь. Характерною рисою японських віршів-пісень є відсутність віршованих рядків і рими, притаманних європейській поезії; наявність ритму, зв'язки і виразів. Під час перекладу японської поезії європейськими мовами зв'язки і вирази набувають форм віршованих римованих рядків. Інші назви — ута (うた, пісня), місо-хітомоджі (みそひともじ).
У середньовіччі терміном «вака» позначали також 31-складові пісні, які виконувалися разом із виконанням танців чи вистави. У ранньому новому часі існував також різновид награшу в театрі кабукі, що так само називався «вака».
751 р. в Японії з'являється перша японська антологія віршів китайською мовою "Кайфусо", яка налічувала 116 віршів 64-х японських поетів, переважно представників аристократії, чиновників першого-п'ятого рангів та духовенства, складених за останні вісімдесят років і розташованих у хронологічному порядку. У віршах, які увійшли до складу антології "Кайфусо" відчувається дуже великий вплив китайської поезії епохи Шести династій. Більшість поетичних творів цієї антології були написані в жанрі ґусі, характерними ознаками якого є відсутність тонального паралелізму й необмежений розмір строфи. Головною тематикою віршів цього жанру були описи свят і бенкетів, пишні славослів'я на честь імператора, прославляння його чеснот, доброчинності, мудрості правління, миру та спокою в країні тощо.
Окрім антології "Кайфусо" на початку доби Хейан з'являються ще три антології віршів-кансі:
- "Рьоунсю" ("Поетична збірка, народжена в хмарах", 812-814 рр.), упорядником якої був Оно-но Мінеморі. Ця антологія містила 91 вірш двадцяти чотирьох поетів, переважно членів імператорської родини, представників відомих аристократичних родів та високопосадовців-чиновників 2-5 рангів.
- "Бунка-сюрейсю" ("Збірка культурних шедеврів", 818 р.), укладачем якої був Фудзівара но Фуюцугі та ін. Збірка складалася зтрьох сувоїв і містила 148 віршів двадцяти восьми поетів.
- "Кейкокусю" ("Вірші, зібрані для упорядкування держави", 827 р.). На той час це була найбільша за обсягом (20 сувоїв) збірка японської китайськомовної літератури, упорядником якої вважається Йосіміне-но Ясуо. Вона містила поезію, написано переважно в жанрах фу та ші (917 віршів), а також понад сто прозових творів ста сімдесяти восьми авторів.
Прозорість місяця, Зірок небесних блиск, І сяйво снігу - у цвітінні сливи Злилися разом. О, казкова ніч! О, сад у золоті та ароматі квітів!
Суґавара Мітідзане
Середньовіччя
12 - 16 століття, від періоду Камакура до періоду Адзуті-Момояма.
Моноґатарі (яп. 物語, ものがたり) — жанр японської літератури, епічний, як правило, прозовий твір класичної за винятком автобіографічної літератури, щоденників та есе. Традиційно перекладається як «повість», рідше як «роман», «оповідання» або «новела».
Більшість моноґатарі поділяються на такі типи:
- Казкові моноґатарі (作り物語, цукурі-моноґатарі) — різновид творів 9 — 10 століття періоду Хей'ан, що базуються на основі стародавніх народних легенд Японії або сюжетах китайських переказів. Зразками даного типу є «Такеторі моноґатарі», «Уцубо моноґатарі» та інші.
- Віршовані моноґатарі (歌物語, ута-моноґатарі) — різновид коротких творів 10 — 12 століття періоду Хей'ан, складених на основі японських віршів вака. Також назиаються короткими моноґатарі. Зразками даного типу є «Ісе моноґатарі», «Ґендзі моноґатарі», «Хейтю моноґатарі», «Ямато моноґатарі» та інші.
- Псевдокласичні моноґатарі (擬古物語, ґіко-моноґатарі) — різновид творів 12 — 14 століття періоду Камакура, що наслідують сюжети і літературні прийоми творів періоду Хей'ан, зокрема «Ґендзі моноґатарі». Зразками даного типу є «Сумійосі моноґатарі», «Мацураномія моноґатарі», «Івасімідзу моноґатарі» та інші
Вершиною моноґатарі як літературного жанру вважається «Ґендзі моноґатарі».
Дзуйхіцу (яп. 随筆, ずいひつ, «слідом за пензлем») — жанр японської прози, у якому автор у довільній формі записує все, що йому заманеться: власні переживання, досвід, чутки тощо. Часто перекладається як «есе» або «записки».
Термін дзуйхіцу з'явився у 15 столітті, але сам жанр виник у 11 столітті. Класичними творами цього жанру вважаються:
- «Записки у подушки» Сей Сьонаґон (996 — 1011)
- «Записки з келії» Камо но Тьомея
- «Записки від нудьги» Йосіди Кенко (1330 — 1331)
- «Записки про збирання і спалювання хмизу» Араї Хакусеі
Ранній новий час
Ґу́нкі (яп. 軍記, 軍記物語, «військові хроніки», «самурайські хроніки», «самурайські літописи») — жанр японської літератури XII—XVIІ століть. Основні сюжети пов'язані з війною і життям військових.
17 — середина 19 століття, період Едо.
Ха́йку (яп. 俳句, はいく) — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.
Традиційна музика
Музика Ямато
Стародавність
Ймовірно, перші поселенці Японського архіпелагу мали своє музичне мистецтво, проте прямих доказів його існування немає. Перші писемні згадки, які натякають на існування музики і танців у 2 столітті по Р. Х. на Японському архіпелазі, містяться у «Розділі про людей ва» китайської історичної хроніки «Записів Вей» і пов'язані із шаманськими практиками, що їх застосовувала «японська королівна» Хіміко.У пізніших джерелах 8 століття, «Записах про справи давнини» і «Анналах Японії», знаходимо безпосередні вказівки на існування пісень-віршів ута (歌). Це були переважно священні перекази яматоського імператорського двору, які назвалися «великими піснями» оута (大歌) і виконувалися переважно під час богослужінь та бенкетів.
Материкові запозичення і ґаґаку
Ці музичні мистецтва, за виключенням ґіґаку, яке занепало у 13 столітті, злилися у придворній «вишуканій музиці» ґаґаку (雅楽), що зберіглась до нашого часу. Вона виконувалась оркестром струнних і ударних інструментів. Різновидом цього мистецтва була «танцювальна музика» буґаку (舞楽), виконання якої супроводжувалося танцем. «Танцювальна музика» поділялися на два види: «ліву» — «музика Тан» і рін'юґаку, та «праву» — «корейська музика» і «музика Бохай». Кожен окремий вид виконувався під оригінальну мелодію і окремий від інших склад оркестру. У 9 — 10 столітті, з настанням періоду Хей'ан, струнні оркестри набули менших маштабів і японці почали складати свої власні твори на зразок іноземних. Деякі з них записані у «Новостворнених піснях і мелодіях династії Хей'ан». Такі пісні і мелодії мали назви «музика північного саду» (北庭楽), «музика гармонії» (承和楽), «музика метелика» (胡蝶楽), «звуки насолоди» (長慶子) і відносилися до лівої «танцювальної музики». Разом із ними ґаґаку увібрало у себе стародавні японські божественні гімни і танці каґура (神楽), пісні та мелодії східної Японії (東遊歌), розважальні і побутові пісні регіонів (風俗歌) та популярні в народі пісні саібара (催馬楽). Усі вони отримали музичне оформлення у виконанні струнних інструментів і речитативного співу.
Сьомьо та імайо
Різновидом буддистської музики були релігійні гімни-літанії сьомьо, аналог європейського церковного співу часів середньовіччя в Японії. Ці гімни були молитвами прославлення будд, священним текстом сутр покладеним на мелодію, які імпортувалися з Китаю з 8 по 10 століття. Тексти перших сьомьо були написані санскритом, китайською писемною веньянь і стародавньою японською мовами[2]. Загалом, існувало два стилі виконання цих гімнів, які сформувалися на традиціях найбільших стародавніх буддистських сект Японії — Тендай і Сінґон. Ці стилі справили величезний вплив на манеру співу і виконання мелодій не лише у релігійному, а й світському музичному мистецтві пізніших епох.Починаючи з 11 століття пісні сайбара і прокламації віршів поступово вийшли з моди. Їх замінили «пісні сьогодення» імайо (今様), які були популярними у середовищі придворних до кінця 12 століття. Походження цих пісень тісно пов'язане із буддистськими гімнами сьомьо — різновиди гімнів, так звані «японські літанії» були скорочені і приведені до форми японського чотировірша. Імайо виникли серед простолюдинів, насамперед серед банних служанок юдзьо і танцівниць для розваг сірабьосі. У 12 столітті, завдяки захопленням імператорів танцівницями, нова пісенна культура знайшла визнання при дворі і була підхоплена місцевою знаттю. У 13 столітті імайо поступово зникли. Сьогодні їх відголосок можна знайти хіба що у мелодичних співах еттнеґаку (越天楽), різновиді придворного ґаґаку.
Середньовіччя
Хейкьоку
У 13 столітті в Японії з'явилося нове музичний жанр хейкьоку (平曲, «думи про Тайра»), що були створені музиканатами-сліпцями на основі буддистських літаній. Хейкьоку виконувалися речитативним співом під акопонімент японської лютні біва. Виконавці цих дум, сліпі «ченці-лютники» біва-хосі, носили чернечий одяг, але монаших обітниць не приймали. Після падіння режиму родини Тайра наприкінці 12 столітя, ці «японські кобзарі» поклали на музику слова «Повісті про рід Тайра» і популяризували її, мандруючи усіма провінціями Японії. Згідно з переказами «Записок від нудьги» повість написав придворний Сінано но Дзендзі Юкінаґа (信濃前司行長), а на її основі сліпий монах Сьобуцу (生仏) склав перші хейкьоку.У 14 столітті музиканти-сліпці створили свою самоврядну організацію, що займалася збереженням і передачею стародавніх «дум про Тайра». Ця організація перебувала під охороною центральних самурайських властей до 19 століття. Сьогодні хейкьоку зберігається зусиллями декліькох ентузіастів і знаходиться на грані зникнення. Мелодії і ритм співу дум були запозичені піснями наґаута і японською драматичною прозою дзьорурі.
Саруґаку і но
Вистава театру но, відомішого у середньовіччі як саруґаку, в святилищі Іцусіма.
Денґаку утворилося шляхом поєднання сільських обрядових танців, що виконувалися під час проведення розсади на рисових заливних полях, з музичними і акробатичними практиками запозиченими з Китаю. Це мистецтво виконувалося професійними майстрами денґаку-хосі. Воно набуло широкої популярності у 13 — 14 століттях у серидовищі аристократії і вищого самурайства. Відомо, що японські можновладці Ходзьо Такатокі і Асікаґа Такаудзі високо цінували денґаку. Проте «польова музика» не змогла розвитися у окреме театральне мистецтво і, врешті-решт, поступилася мистецтву саруґаку, відомішому сьогодні як японський театр но (能).
Словом саруґаку позачали жартівливе мистецтво пантоміми, «мавпування», яке було поширене в Японії з 11 століття. Музиканти столичного регіону поєднали його з танцями куртизанок і піснями імайо, давши початок новому театральному мистецтву. Воно набуло піку своє популярності у другій половині 14 століття. Найвідомішим упорядником і драматургом цього мистецтва був Дзеамі, який вважається одним із засновників середньовічного театру но. Завдяки підтримці центральної влади у особі Асікаґи Йосіміцу, цей театр укріпив свої позиції, перетворившись мистецтво японської знаті. До 19 століття воно вважалося офіційним музичним мистецтвом самурайських урядів.
Сьогодні виконавці но поділені на п'ять шкіл — Кандзе-рю, Хосю-рю, Компару-рю, Конґо-рю і Кіта-рю, серед яких усі за вийнятком останньої ведуть свій початок з 14 століття. Вистави но супроводжуються речетативним співом, танцями і мелодійними піснями різних видів. У музичному плані це театральне мистецтво зазнало сильного вплиу буддистських літаній сьомьо, а драматичному — артистичних прийомів денґаку і танців буґаку. Більшість класичних п'єс і пісень для но, які називаються йокьоку (謡曲), були написані Дзеамі, патріархом школи Кандзе-рю. Вони проникнуті головним естетичним принципом цього театру — «таємничою чарівністю» юґен (幽玄). У традиційному но за один день актори показували, як правило, п'ять вистав (五番立), що були впорядковані за темами [3]. Проте з 20 століття такі довготривалі програми були скорочені до однієї-двох вистав.
Танці «кабукі»
Ідзумо Окуні в яскравому одязі куртизанки і «модними» атрибутами свого
часу — християнською вервицею, мечами і гарбузами-горлянками.
